В селе Циблях, на Киевщине, живет удивительный человек. Участники советских антарктических зкспедиций називали его не иначе, как "железньм капитаном". С легкой руки участника экспедиций на "Ра" и "Тигрисе" Ю.Сенкевича журналисты окрестили его "тисяча первым Одиссеем". Сегодня его имя ставят в один ряд с именами выдающихся путешественников XX века - 3.Толля и Т.Хейердала, Ф.Чичестера и А.Бомбара.
О нем - нашем замечательном земляке, человеке редкой судьбы - и рассказывает в своем документальной повествовании киевский журналист В.В.Хохлачев. Многолетнее личное знакомство автора с героем книги позволило ему воссоздать биографию научно-спортивного и гражданского подвига известного советского морехода и яхтсмена, яркой страницей которого стало крейсерское плавание по морям и рекам Советского Союза под парусами швертбота "Пингвин" и надувной лодки "Пеликан". Книга зовет в неизведанные дали, в новые путешествия по родному краю.
Рассчитана на широкий круг читателей.

Рецензент член Спілки журналістів СРСР В.П.Пожилова.

ВІД АВТОРА.

Думка написати книжку про безпрецедентне в історії парусного спорту плавання Анатолія Янцелевича прийшла мені три роки тому. Той рік був багатим на світові спортивні досягнення сміливих підкорювачів земних і водних широт, повітряних висот. Відважна Р.Девідсон, молода викладачка одного з університетів Австралії, одна, на верблюдах пройшла 1700 миль по австралійських пустелях і пісках. Японець Н.Уемура, подолавши на собачій упряжці 800-кілометровий шлях через льодові поля і тороси, досяг Північного полюса. Неодноразові намагання перелетіти Атлантику на повітряній кулі увінчалися успіхом американського екіпажу на кулі "Даблігл-ІІ". Інтернаціональний екіпаж очеретяного човна "Тигрис" здійснив плавання довжиною в 4200 миль. Кожну з цих подій широко висвітлювала світова преса. Спортивно-експедиційний похід А.С.Янцелевича, який також завершився в 1978 році, залишився поза увагою великої преси. Про хід цього шістнадцятилітнього парусного марафону по морях і водосховищах, річках з тисячами перекатів, болотах і волоках нашої країни можна було дізнатися лише з репортажів, які час від часу з'являлися на сторінках газети "Водннй транспорт".
І я сів за машинку, відклавши всі інші журналістські справи. Адже для цього в мене був не тільки привід, а й вагомі причини.
Все почалося з телефонного дзвінка, який пролунав квітневого ранку 1971 року в моєму кореспондентському пункті в Усть-Нері, де я тоді працював власним кореспондентом республіканської газети "Социалистическая Якутия". Із Оймяконського райвиконкому повідомляли про незвичайний лист, який надійшов із Мурманська. Капітан теплохода "Димитрово", яхтовий капітан, почесний майстер спорту СРСР, почесний член ДСТ "Водник" А.Янцелевич повідомляв місцеві органи про те, що його спортивна яхта "Пiнгвiн", типу швертбот, яка закінчила свій спортивно-експедиційний похід за маршрутом Норільськ - Хатанга -Тіксі (продовження походу Москва - Діксон - Норільськ - Тіксі - Далекий Схід), знаходиться в якутському порту Тіксі. Для складання плану чергового походу його учасникам потрібний довідковий матеріал. Зокрема, капітана цікавило, чи можна пройти зі Східно-Сибірського моря в Охотське.
- Не знаємо, що й відповісти, - зізнався секретар райвиконкому. - Можливо, ви нас виручите? Ви ж плавали по наших річках. Приходьте. Лист досить цікавий.
І ось я тримаю в руках аркуш паперу зі штампом Мурманського пароплавства і читаю: "... чи можна пройти з пониззя річки Індігірки до Оймякона і далі пливти по її притоці Куйдусун до невеликого волока в річку Охоту, а по останній вийти в Охотське море?..."
У листі наводилися основні дані про парусник: довжина - 6,55 м, ширина - 2,15 м, висота борту - 0,59 м, максимальна осадка з піднятим швертом - 0,45 м, з опущеним - 1,40 м, мінімальна осадка - 0,24 м, площа парусів - 16,3 кв. м. На яхті два мотори: стаціонарний - "Л-6" і підвісний - "Вихрь". Маса порожнього "Пінгвіна" - близько 1 т, з усім устаткуванням і обладнанням - близько 2 т.
Секретар виконкому дивився на мене очікуюче: він знав, що я недавно повернувся саме з тих місць, про які йшлося в листі. Проте моя відповідь не принесла особливої радості Янцелевичу. Інакше вчинити я не міг. У Мурманськ полетіла депеша, в якій я квапився відмовити моряка від будь-яких індігірських варіантів проходу з Північного Льодовитого океану в Тихий. Думав, що на цьому наша переписка, яка зав'язалася випадково, перерветься. І не передбачав, що моя негативна відповідь стане приводом до багаторічного знайомства з чудовою людиною.
Я вважав, що яхта навряд чи подолає знамениті пороги Індігірки в тому місці, де річка розсікає хребет Черського. Саме через це оймяконський районний центр Усть-Нера не має виходу по річці у Східно-Сибірське море. Вниз по Індігірці, від Оймякона до моря, понад три століття тому спустились на кочах козаки на чолі із Семеном Дежнєвим. Але здійснити "сходження" до Оймякона ще нікому не вдавалося. Заважають не тільки пороги, а й мілководні коси і рівень води, який досить часто змінюється. Варіант з волоком здавався мені досить фантастичним. Адже йшлося про те, щоб перенести "Пiнгвiн" через хребет Сунтар-Хаята - найвищий в Якутії: гори біля джерел Куйдусуна й Охоти досягають висоти 2745 м.
"Ваша мета, - писав я капітану, - пройти до Охотського моря. Чому ж обов'язково по Індігірці? Чи не краще - по Колимі? Адже по ній Ви зможете піднятися до Колимської автотраси, а звідти, "пересівши" в кузов, доїхати до Магадана".
Отож, попри формальні закони гостинності, я настійливо відмовляв Янцелевича йти в мої краї і рекомендував зупинитися на колимському варіанті.
Бувалий яхтсмен, який уже десять років йшов тільки вперед, здається, послухався моєї поради, хоч у нього були й інші варіанти. Так уже було заведено в Янцелевича: план кожного походу детально розроблявся в кількох варіантах. Зокрема, була вивчена можливість виходу на Далекий Схід по арктичних морях, а також по інших якутських річках - Лена, Алдан і Мая. (Лише пізніше я довідався, що капітан давно виношував ідею кругосвітнього плавання в полярному басейні, мав намір йти на схід, до чукотської бухти Провидіння. Але його план не знайшов підтримки, через те й довелося так круто повернути на південь).
Волок із верхів'їв ленських приток - від селища Нелькана на річці Маї до Охотського узбережжя, так званий шлях І.Москвітіна - був найвідомішим. Проте землепрохідці долали його на конях. Тепер же коней не знайдеш: населених пунктів на пропонованому маршруті немає. Тому Янцелевич попросив місцеві органи влади перенести його "Пiнгвiн" на вертольоті МІ-4 через хребет Джугджур до селища Аяна. Відповідь авіаторів була негативною, селищна рада Нелькана вперто мовчала. А північне літо чекати не буде. Залишався єдиний шлях - на Колиму.
Відтоді над моїм робочим столом з'явилася карта Радянського Союзу. На ній я почав відмічати кожний наступний етап цієї дивної парусної одіссеї. Таким чином, із заочного консультанта, яким був спочатку, я став одночасно і завзятим уболівальником, і пристрасним спортивним репортером та коментатором. А оскільки я підключився до цього плавання уже в самий його розпал, мені, як і моїм нинішнім читачам, необхідно було заглибитися в його історію, відновити всі події від старту, нарешті, звернутися до його передісторії. Бо, щоб зрозуміти джерела, розкрити спонукальні мотиви спортивного подвигу, який здійснив А.С.Янцелевич, треба повернутися в двадцяті роки, в славний шахтарський донецький край.

"Походи під вітрилами".
В.В.Хохлачов.

МРІЇ ПРО МОРЕ. РОЗМИНКА ПЕРЕД СТАРТОМ.

Його давно умовляли написати книгу. Але, як відзначав один московський журналіст, видно, погано вмовляли: ровеснику Жовтня А.С.Янцелевичу є про що розповісти.
Коли ж прийшла до нього любов до моря? Скільки себе пам'ятає, завжди був небайдужим до хвиль. Ще в дитинстві марив морем, виношував мрію плавати під парусами. І це бажання було настільки сильним, що не встояв перед спокусою: уподобав на березі якогось човна і разом з товаришем затяг його в затишне місце, на доустаткування. Невідомо, чим би це все закінчилося, коли б вчасно не втрутилися дорослі. Мабуть, поставили б юні мандрівники мачту і гайнули з попутнім вітром із рідної Костянтинівки. І - прощавай, Донбас, привіт, південний пляж, де вдосталь гарячого піску, спекотного сонця, і звідки, здавалося, уже рукою подати до манливого Ріо-де-Жанейро.
Дикий похід на курорт - по Сіверському Дінцю в Азов'ї на Чорномор'я - закінчився там же, де й почався: на березі мілководної річечки Торець, у кімнаті дільничного уповноваженого міліції, куди привели невдачливих босоногих мореходців. Хлопців покартали, і на цьому справу закрили. Тим паче, що володар дірявого човна, який все літо розсихався в міліцейській дільниці, так і не з'явився. Незабаром про цю історію в Костянтинівці й зовсім забули. Але Толя не залишив своєї заповітної мрії пройти під парусом. Тільки здійснення її довелося відкласти на 32 роки.
Закінчивши школу, почав плавати на суднах Кримсько-Кавказької лінії, потім став курсантом Одеської морехідки. В 1936 році він уже був полярником - матросом другого класу експедиції, що взяла курс із Архангельська в Карськ. Офіційно це називалося практикою на борту пароплава "Покровский". То була справжня школа морської справи. На своїх плечах разом з іншими моряками переносив вантажі на берег арктичного порту Діксон, який тільки-но будувався. Було несолодко. Через несприятливі умови жодне судно, в тому числі й "Покровский", так і не дійшло до мису Нордвік. Рейс, у який пішов практикант, тривав півтора року. Повернувся з нього юнак справжнім півничанином.
Тоді й вирішив пов'язати своє життя з північним морем. Рішення випускника, яке не змінилося і після першої подорожі за кордон, підтримало керівництво. Після закінчення навчання в 1940 році його направили в Мурманське морське пароплавство, яке тільки-но організувалося.
Так Толя Янцелевич став третім помічником капітана "Аргуни". Перед ним відкривався Північний морський шлях. Молодий мореходець був на порозі самостійного великого плавання. Та друга світова війна перекреслила всі його плани: з морем довелося розпрощатися. За шість місяців і одинадцять днів до початку Великої Вітчизняної війни він пішов служити в авіацію, а згодом - в артилерію. Лиху годину випробувань зустрів уже змужнілим солдатом, бувалим у бувальцях. Щоправда, скрізь, у будь-якому пороховому диму, він ловив далекий солоний запах хвиль. Та й не могло бути по-іншому, коли ти вже той, про якого кажуть "морська душа".
Опинившись в оточенні, Анатолій Янцелевич став у ряди народних месників. 16 листопада 1943 року командир з'єднання Ломако дає йому характеристику як активному члену Григорівського підпільно-партизанського центру, що базувався в Переяслав-Хмельницькому районі Київської області. Тоді Янцелевич ще не здогадувався, що через багато років ці місця стануть тихою гаванню його сімейної ладді. У той час думав тільки про одне - бити ворога. Він брав участь в організації у Ржищівському районі підпільної групи, яка згодом злилась із загоном. Коли підходили радянські війська, відзначився у розвідці, допоміг висадити авіадесант. Перед форсуванням Дніпра і розширенням Велико-Букринського плацдарму на правому березі доставив у розвідувальний відділ 49-ї стрілецької дивізії 40-і армії цінні дані про оборону противника. Тоді командування з'єднання партизанських загонів Імені В.І.Чапаєва направило в Центральний штаб партизанського руху подання про нагородження Янцелевича орденом Червоного Прапора.
У грудні 1943 року він повертається до лав Червоної Армії, цього разу - моряком-чорноморцем. Через півроку Анатолія відкликають в Архангельськ, де він був відомий як штурман далекого плавання. Два останні роки війни він - другий штурман і старпом на пароплаві "Енисей".
У розпал жорстокої підводної війни він бере участь у конвоях в Арктику: в Ліїнахамарі й Кіркенес. У післявоєнні роки екіпаж теплохода "Кама", де Янцелевич був три роки капітаном, став кращим у Мурманському пароплавстві. Потім Анатолій штурмує моря й океани, стоячи на капітанському містку "Мурманска" й "Александра Суворова", на якому доходить до Буенос-Айреса. А це - поруч з дитячою мрією, з Ріо-де-Жанейро. На одному з первістків радянського суднобудування - теплоході "Кооперация" він відкриває першу в історії пасажирську арктичну лінію Архангельськ - Тіксі, продовжує її до Певека, а також здійснює перші рейси до Антарктиди.
Коли це уже бувале у бувальцях, досить пошарпане судно збиралося в похід до Південного полюса, багато хто сумнівався: чи витримає воно такий складний, незвичайний рейс? Адже скільки бачило це судно за свій "вік". Майже десять років курсувало воно на лінії Ленінград - Гавр - Лондон, у 1937 році перевозило вантажі для республіканської Іспанії. Із Франції "Кооперация" привезла на Батьківщину чкаловський літак, який здійснив легендарний переліт у Новий Світ. Під час Великої Вітчизняної війни судно здійснювало ризиковані героїчні рейси по північних морях. Після війни "Кооперация" курсувала на лінії Ленінград - Щецін, очолюючи караван із трьох суден.
Коли у 1954 році Янцелевич прийшов на це судно, на його долю випало нелегке випробування - відкрити пасажирське плавання в Арктику. Капітан, екіпаж і судно з честю витримали суворе випробування. Коли на колегії міністерства йшли дебати, чи посилати "Кооперацию" по той бік екватора, більшість проголосувала "за". Розповідають, що, вислухавши всіх, міністр Бакаєв взяв зі столу газету "Водный транспорт" і прочитав коротку замітку. В ній повідомлялося про те, як "Кооперация" здійснила рейс від Діксона до Тіксі без допомоги льодоколів і провела за собою ще три судна. Всі вони прийшли в порти цілі і неушкоджені. А саме в той рік багато суден, які плавали навіть у супроводі льодовиків, були значно пошкоджені. Закінчивши читати, міністр звернувся до присутніх: "Чи є питання?" В залі панувала тиша. Рішення було лаконічним: відремонтуватися - і в Антарктиду.
Новий рік зустрічали вже в океані. Штормило так, що накривати столи не довелося. Просто завідуючий продовольством видав усім фрукти та шампанське, і кожний, тримаючись за перегородки, почав добиратися до своєї каюти. Навіть досвідчені моряки почувалися кепсько. Що вже казати про "салаг" і вчених, які вперше відправилися в таке далеке плавання!
Тоді, під час свого першого антарктичного рейсу, каштан переконався, що найскладніше - це не великий Шлях довжиною в тисячі миль й не лавірування серед айсбергів і льодів різної щільності, а вивантаження на припой, той момент, коли треба вміло знайти площадку, стати на якір і перенести на берег тисячі тонн вантажу. Адже в Антарктиді не було портів.
У перший свій антарктичний рейс 1956-1957 років "Кооперация" привезла в Мирний американського ученого Гордона Картрайта, який в роки другої світової війни був підполковником, одним із начальників гідрометеослужби військових сил США. На цьому ж судні Картрайт повертався в австралійський порт Аделаїду. Саме тоді серед газетних публікацій Австралії вперше з'явилися об'єктивні повідомлення: "Росіяни в Мирному не мають ні підводних човнів, ні бомб". Це був результат чесного інтерв'ю, даного Картрайтом у ті роки "холодної війни". Згодом він написав правдиву книгу "З росіянами в Антарктиді".
У квітні 1957 року "Кооперация" доставила в Ригу зимівників першої КАЕ (комплексної радянської Антарктичної експедиції).
Під час наступного плавання на шостий континент, в 1957-1958 роках, на борту "Кооперации" був Юхан Смуул. Там він і написав свою знамениту "Льодову книгу", яка була відзначена Ленінською премією і перекладена на 33 мови. Є в цій книжці і рядки про Янцелевича: "Зі всіх капітанів, з якими я мав щастя зустрічатися, він один із найщасливіших, наймудріших, найзамкнутіших".
В інших своїх спогадах естонський письменник писав: "Якщо мені скажуть: назвіть найзалізнішу, найзавзятішу, найсильнішу, найцілеспрямованішу людину серед своїх друзів-моряків, я назву Анатолія Савелійовича". "Залізним" Янцелевича назвали самі учасники другої КАЕ. Відтоді й інші зимівники називають його тільки "залізним капітаном".
Три рейси здійснила "Кооперация" в Антарктиду під командуванням Янцелевича. І скрізь, у будь-якому заморському порту, радянського капітана зустрічали з великою повагою.
Добре відгукнулися про "Кооперацию" й учасники VI Всесвітнього фестивалю молоді й студентів, які на цьому судні пливли з Мурманська в Ісландію. "Кооперация" і сьогодні ходить по близькосхідній лінії, де її називають "срібним пароплавом".
Не встиг Янцелевич повернутися глибокою осінню 1959 року з Арктики в Архангельськ, як одержав нове завдання: терміново їхати у Вісмар і приймати щойно збудований пасажирський теплохід "Вацлав Воровский", який мав відкривати нову лінію Балтика - Середземне море. Але перед цим він здійснив кілька рейсів на Шпіцберген (в одному з них знову брав участь Ю.Смуул). Окрім круїзів навколо Європи "Воровский" здійснив плавання в моря Радянської Арктики.
Янцелевич із задоволенням працював на цьому судні. Адже поруч були капітани Нечаєв і Сліпко, з якими йому доводилося плавати ще до війни на Чорному морі на теплоходах "Украина" і "Крим".
Три десятиліття стояв він на капітанському містку. Водив до берегів льодового континенту і знамениту "Обь", на борту якої був капітаном-наставником. Командував вантажним судном "Димитрово", зарекомендувавши себе одним із кращих мореплавців країни. На кітелі бувалого моряка поряд із бойовим орденом і мирним "Знаком Пошани" з'явився золотий значок ГПО - свідчення і результат його незгасного захоплення парусним спортом. Тут, на містку, він був по-справжньому щасливий, але, навіть назавжди поріднившись з морськими вітрами, не забував про свій сміливий задум, народжений ще у буйній хлопчачій голові. Мрії про паруси романтичних бригантин не давали йому спокою ні в північних водах Атлантики, ні в екваторіальних просторах Індійського океану. На зустрічі бойових друзів-партизан у Придніпров'ї в 1958 році Янцелевич підтвердив обіцянку, яку дав у роки Великої Вітчизняної війни, - прийти туди під білими парусами. Його слова і цього разу викликали посмішку на обличчях друзів.
Анатолій Савелійович давно прийняв рішення побудувати свій парусник і почав підшукувати необхідний лісоматеріал. Йому пощастило: вже під час першого пасажирського рейсу в якутський порт Тіксі він знайшов те, що потрібно. На одній із тривалих стоянок колоди розпиляли і склали на кормові ростри "Кооперации".
Там дошки видержувалися кілька років, поки Янцелевич водив це судно з однієї півкулі в іншу. На борту судна відбулася закладка майбутнього швертбота, назва якого з'явилася завдяки символічному випадку. Повертаючись із Антарктиди, радянські полярники взяли на борт сімейство пінгвінів. І оскільки іншого місця для рукокрилих пасажирів не знайшлося, їх помістили на корму, прямо на корабельний ліс. Як пам'ять про цих прекрасних птахів і назвали майбутню яхту "Пiнгвiн".
У НДР, у Вісмарі, Янцелевичу сподобався поширений серед місцевих спортсменів крейсерський каютний швертбот "15" (площа парусності 15 кв. м.) конструкції Алтбрехта. Додому повернувся з бажаними кресленнями. Саме така конструкція спортивного судна класу "Т" йому була потрібна: щоб яхта могла пливти і по морю, і по озеру, і по мілкій річечці. Там же він купив комплект парусів, рангоут (мачту зі штанг-пірсом) та деяке інше спорядження. А незабаром за справу взялися корабели яхтклубу Ризького судноремонтного заводу.
У свій перший обкаточний похід Рига - Ленінград - Бєломорськ - Мурманськ "Пiнгвiн" відчалив у 1961 році з екіпажем у складі чотирьох чоловік. Крім Янцелевича на борту парусника було ще троє його друзів-корабелів. У Ленінграді одного з членів екіпажу замінив син капітана. Перший шторм у протоці Мухувяйн, біля естонських островів, на другий день після виходу з Риги дав змогу виявити добрі мореплавні якості судна, а перші поломки пера руля й мачти (вона впала в гирлі Білого моря) допомогли узнати і ліквідувати деякі "слабинки". Благополучно фінішувавши в Мурманську, яхта там перезимувала.
Наступного року Янцелевич повів її з Крайньої Півночі на Крайній Південь - по Північній Двіні та Волзі в Ростов-на-Дону, до блакитних берегів Приазов'я. Заповітна мрія дитинства, здавалося б, здійснилася - рубіж, намічений ще босоногим хлопчаком, було взято - дійшов-таки до Азовського моря під парусами! Про що ж можна було ще мріяти? Звичайно ж, про продовження походу. Вітри мандрів манили в нові далі. Перезимувавши в Ростові-на-Дону, "Пiнгвiн" вийшов у Чорне море.
Відтоді кожну свою відпустку Янцелевич проводив під парусами. Його яхта штурмувала все нові кілометри водної гладіні, кидаючи на зиму "яшку" в кінцевих портах. Влітку морський капітан повертався з Мурманська, з океанського теплохода, на своє вутле суденце, з якого море можна було рукою дістати. Ні на один день не хотів він розлучатися з рідною стихією. Більше того, літом він прагнув бути ще ближче до моря, поряд з ним. Вітер знову і знову надимав паруси. Тільки на яхті можна було по-спдавжньому дізнатися, що таке, наприклад, новоросійська Бора.
Борою там називають місцевий норд-ост. Той, що позбавив екіпаж "Пiнгвiна" сну та спокою і залишив одну турботу: триматися ближче до берега. Учасники походу дісталися до Анапи з порваним стакселем (переднім парусом), зовсім змарнілі - з берега дув такий вітер, що цілу добу, від Джубга до Анапи, не тільки не їли, а й не пили - ніколи було, приймали південні "морські ванни". А настрій був чудовий. І не дивно, адже вони мчали морем навіть тоді, коли супертанкери відстоювались через шторм у Кабардинці. Новоросійськ пролетіли без зупинки. Часом навіть глісували.
Коли в порту Сочі, де вони поповнювали запаси прісної води, треба було віддати швартови, бажаючих виконати цю почесну місію серед численного натовпу курортників було дуже багато. Раптом на березі пролунало: "Не чіпати! Це наш "Пiнгвiн"!" Голос був настільки рішучим, що натовп розступився, і двоє - чоловік і жінка - спритно віддали два швартови. Це було подружжя мурманчан, які побачили на кормі яхти напис "Мурманськ" (порт прописки).
Із Сочі відчалили вдень, на ранок роздивилися - ніби Адлер, а потім на березі побачили знайому телевежу - зустрічна течія знову віднесла до Сочі. В Батумі команда розпалася: відважні яхтсмени-мурманчани, весельчаки П.П.Вдовін і Г.М.Вербицький, у яких закінчувалася відпустка, змушені були пересісти на теплохід, який тримав курс на Одесу, їх замінив грузинський яхтсмен, майстер спорту СРСР з греблі, колишній моряк, студент Тбіліського технологічного інституту Тамазі Зоїдзе. Янцелевич привіз його з Поті, куди виїжджав у ремонтних справах. І знову природа зробила все можливе, щоб випробували оновлений і зменшений екіпаж.
Весь час з Анатолієм Савелійовичем був його син Саша. Мине кілька років - і батько прийде під парусами до нього на зимівлю в Арктику. А поки що вони пливуть в Одесу - місто батькової молодості.
...26 травня 1964 року, в день другої річниці з моменту підняття прапора СРСР на теплоході "Димитрово", яким керував Янцелевич, це судно, підійшовши до Англійського каналу, замкнуло коло навколо земної кулі. Під час цієї кругосвітки капітан відвідав Японію, пройшов Панамський канал і 1 Травня відзначав на Кубі. Цей рік був знаменним для капітана далекого плавання і яхтового капітана в багатьох відношеннях.
Одержавши чергову відпустку, він повернувся на рідний швертбот, який зимував в Одесі. Друга зустріч з Тамазі відбулася в яхт-клубі, біля "Пини". Так ласкаво називають яхту всі, хто плавав на ній більше одного разу (а менше двох разів на "Пiнгвiне" ніхто не ходив. Тамазі, наприклад, здійснив на ньому п'ять походів). Яхта не тільки розвивала кращі якості спортсменів, вона стала місцем дружньої роботи інтернаціонального екіпажу, згуртувала і зріднила людей.
Почалося плавання Одеса - Київ, метою якого було відвідати придніпровський партизанський край, зустрітися з бойовими друзями, сплатити старий борг - прибути водою своїм ходом до Дніпра, у пам'ятні серцю Янцелевича місця партизанської молодості. Після генерального санітарного авралу білосніжний швертбот надвечір підійшов до столиці партизанського краю - села Григорівки (нині Канівський район Черкаської області). Зустрічі з бойовими друзями відбулися і в древньому місті Переяславі-Хмельницькому, куди "Пiнгвiн" підійшов увесь у квітах.
Цього разу швертбот зимував у Києві. Роботи по будівництву зимового приміщення виконувала група старшин київської міліції під керівництвом Василя Петровича Яковенка, який був наймолодшим партизаном у чапаєвському з'єднанні.
Власне, парусні походи можна було б на цьому й закінчити. Колись розроблена програма-максимум передбачала закінчити далеке спортивне плавання з Мурманська саме тут, біля берегів сивого Славутича, біля святинь бойової слави. Слово, яке дав Янцелевич товаришам по зброї, було дотримано.
Та чи міг Янцелевич, уже маючи звання майстра спорту СРСР (це звання йому було присвоєно в 1963 році), зупинитися на досягнутому? Високе звання зобов'язувало до постійного удосконалення своєї майстерності, до нових штурмів водних просторів. Вперед і тільки вперед! Наступну відпустку він вирішив присвятити походу до балтійських берегів, у Калінінград. Проте ніхто не знав, як пройти від Дніпра до Балтики. На всіх найновіших картах значився Огинський канал. Але вже у Пінську довелося розчаруватися: він давно пересох.
І ось, пошарудівши форштевнем об зарості, верткий ботик Янцелевича хвацько пронісся через пінські болота, налякавши птахів і собак навколишніх сіл. Справді, це було надзвичайне видовище: води немає, а в траві швидко мчить парусник. Білі паруси наповнені сильним вітром, трава шелестить, гуси з ґелґотінням розлітаються в сторони, біжать люди, і попереду, звичайно, хлопчаки - в усіх походах найщиріші друзі "Пiнгвiна". Старенькі бабусі моляться.
А парусник йде на веслах, інколи екіпаж впрягається і тягне швертбот по-бурлацьки. Лише на одній ділянці, сівши повністю на мілину, скористалися "техдопомогою" - під'їхали до річки Шари на автомашині. Це був перший волок.
Через рік "Пиня" уже долав води Балтики, йдучи проти сильного штормового вітру з Калінінграда. Коли пройшли Таллінн сталася прикрість: мачта з усіма парусами впала по діаметралі на корму. Обидва члени екіпажу дістали незначні ушкодження. Поспіхом сховалися в маленькій природній гавані. Простоявши там близько доби, пішли на Ленінград.
Прописаний до Мурманського порту, вічний мандрівник "Пиня" корений рік зимував на новому місці. На судні, де служив Янцелевич, і в редакціях, які висвітлювали походи ветерана, завжди дивувалися: "Рідкісна все-таки людина Анатолій Савелійович. Здавалося б, будь-хто стомиться долати шторми-шквали в "робочий час", а він ще й у відпустці не заспокоюється".
Після невеликого ремонту в Ленінграді "Пiнгвiн" вийшов у 1967 році до Петрозаводська. Початок сьомого походу виявився нелегким: уже на річці Свир корпус яхти був пошкоджений. Але екіпаж з честю витримав це випробування. Йому допомогли... квас й часник - найкращі засоби для підтримання на судні здоров'я і душевної рівноваги. Надихала і чудова карельська природа. У Петрозаводську до них знову приєднався син Янцелевича - Олександр. З ним довелося пережити ще одну неприємність. Після двох сильних ударів під корпусом зник старий підвісний мотор, залишилися лише лапи кріплення.
На Онезькому озері відвідали островок Маячний, де син колись проходив практику.
До каналу імені Москви добиралися на парусах, але далі плавання під парусами було заборонено. Що ж робити? На буксир ніхто не бере, кажуть, також не можна. І все ж швертбот потроху рухається: в шлюзах - на веслах, а на поворотах - по-корсарськи чіплялися за судна.
У переддень 50-річчя Радянської влади "Пiнгвiн" фінішував у столиці. Тут капітан вперше підбив підсумки своїх походів по Європейській частині СРСР: за 177 днів семи походів - чергових літніх відпусток - пройдено 17306 км.
"Пiнгвiн" побував у чотирьох союзних і в п'яти автономних республіках. Двічі пройдено моря: Балтійське, Баренцове, Біле та один раз - Азовське і Чорне, всі водосховища і великі річки, пінські болота з волоком з річки Ясельди в Шару.
Інший би, напевне, задовольнився цим. А для Янцелевича це був лише початок, увертюра, розминка перед головним стартом. Адже він одвідав тільки три крайні точки країни - північну, південну і західну. Визрівав план нового, найтруднішого походу - тепер на Схід. Набридло йому слухати, буцімто вітрильник - привілей лише помірних і південних широт. Він уже бачив парус у льодах.
Але тоді, обдумуючи похід, Анатолій Савелійович не передбачав, що на це плавання потрібно буде дев'ять довгих, повних суворих випробувань років.

index.php?pirs=stories&st=yancelevich2">Частина друга.

03.04.2003