"Походи під вітрилами", В.В.Хохлачов.
Частина третя.

"5О5". ЧИ ВОСКРЕСНЕ "ЛЕТЮЧИЙ ГОЛЛАНДЕЦЬ" XX СТОЛІТТЯ?

Так хотілося зустріти яхту в Усть-Середньокані! Тим паче, що Усть-Нера, де я тоді жив, стоїть на початку тієї самої траси, по якій "Пiнгвiн" мав добиратися до Охотського узбережжя. Від мого кореспондентського пункту до місця перетину Колими з автотрасою - всього-навсього день їзди. Але треба ж такому статися: напередодні редакція перекинула мене на нову гарячу точку - в Південну Якутію - треба було готувати публіцистичну базу для задуманого малого БАМу. І вже там, на Алданському нагір'ї, знайшла мене вісточка від Янцелевича, яку він надіслав із Сантьяго-де-Куба: "Вантажимо цукор. Гадаю десятого вийти звідси на Балтику і 27-28 червня прибути в Калінінград, де сподіваюся одержати чергову відпустку. Старт у Магадані (бухта Нагаєва) призначено на 15 липня. Цілком ймовірно, шлях "Пiнгвiна"- вздовж узбережжя Охотського моря в Амур і далі на захід і північний захід".
Знову, як і колись, Янцелевичу і його товаришам треба бути колумбами - вперше в історії парусного спорту йти із Магадана до Амура. В цьому нелегкому поході екіпажу "Пiнгвiна" допомагало багато організацій - Мурманське пароплавство, басейнова рада ДСТ і облрада з туризму, Міністерство річкового флоту, Центральна рада ДСТ "Водник", Міністерство морського флоту, Головне управління гідрометеослужби, управління Магаданського рибного порту, міськрада Освода, обласна навігаційно-технічна інспекція, Нагаєвський морський торговельний порт, краєзнавчі музеї Охотська, Ніколаєвська-на-Амурі, Хабаровська. Все літо тут було досить холодне. Часті снігопади утруднювали малярні роботи. Непридатний "Вихрь" замінили на шведський підвісний мотор "Пента". Янцелевич привіз із Москви надійніший якір, Сметанкін із Норільська нову відкидну колонку.
10 серпня 1972 року вони стартували з Магадана: Янцелевич, Каш і Сметанкін. Кожний похід парусника присвячувався якійсь знаменній події в житті радянського народу. Цього разу - 50-річчю утворення СРСР. З катерів, які їх проводжали, екіпаж і парусник знімали кіно- і фоторепортери. Перед цим екіпаж урочисто прийняли в колективні члени Освода, кожному вручили квиток, значок і настільну медаль "100-летие Освода".
Непривітно зустріло їх Охотське море, либонь, найпідступніше з усіх морів. Навіть у спокійну погоду маленькому "Пiнгвiну" загрожував оверкіль. Морська лоція свідчила, що на скелястому, обривистому узбережжі на всьому протязі від Удської губи до Охотського рейду немає ніяких бухт, здатних захистити судно від вітрів і хвиль з моря, і рекомендувала штормувати у відкритому морі, як це робили більші риболовецькі судна, які ловили тут оселедці. Потрапивши у владу стихії, яхта майже постійно перебувала в авральному становищі. Близько десяти разів через шторми і тумани екіпаж опинявся в критичних ситуаціях.
Перша планова зупинка "Пiнгвiна"- на острові Спафар'єва, в бухті Берінга, де, нарешті, мали можливість уважно перевірити стан корпусу й устаткування, ліквідувати неполадки, яких не помітили під час ремонту. На прохання робітників місцевого рибзаводу спортсмени розповіли про свій похід. Потім відвідали мис і 575-метрову висоту, названу також іменем командора Берінга. Пізніше, в бухті Шестакова, вахтовий Сметанкін наловив на сніданок відро далекосхідних крабів. Маленька радість на важкому шляху. До Нової Іні підійшли, тягнучи на буксирі катер з рибінспектором на борту, що потрапив в аварію. Поява парусника, та ще й з буксиром, викликала подив у жителів поселення, які почастували смільчаків ведмежатиною, кетою і ягодами.
16 серпня підійшли до Охотська - колиски російкого тихоокеанського флоту. Вдало проскочили бар, де колись перекинувся моторний човен. На "Пiнгвiн" почалося паломництво. Вимоклі, з ниючими суглобами і з натрудженими мускулами прибули в рибацьке селище, незважаючи на страшенну втому, все-таки знайшли в собі сили поголитися, піти на зустріч у клубі, сфотографуватися біля історичного знака, який було встановлено на честь завершення походу "зустріч сонця": Тут у 1639 році вийшла до Тихого океану перша російська людина - Іван Москвітін. У найкрасивішу бухту Охотського моря, в Аян, прийшли сонячним днем, вибіраючи місце швартування, якорем затралили великий пучок морської капусти, який потім використали як смачну приправу до червоної риби та ікри, що їх запронували гостинні аянці.
3 особливою обережністю проходили район Шантарських островів і північної частини Сахаліну, де навіть влітку складна льодова обстановка, лютують штормові вітри. Тут потрібні сильні машини. Ось коли знадобився раніше заготовлений запасний мотор і комплект парусів!
Ледве не розбилися б об скелі острова Рейнеке. Саме там вийшли з ладу два мотори, шалений шторм порвав паруси, і "Пiнгвiн" понесло на рифи. Один із моторів вдалося завести, лише накривши його пластиковим відром.
Мис Орлина крутизна... Сама назва точно передає характер навколишньої природи. Мотор "Пента", виявляється, дуже боявся води. І Каш, який відповідав за НОП на яхті, вишукував всілякі способи, щоб вберегти його - свічки закривав консервними банками, циліндри - відром, провідники - трубками.
Поблизу островів Чкалова і Байдукова, куди підкинули випадкового пасажира - молодого нівха Віктора Халека, згадали колумба Далекого Сходу Г.Невельського, вклонившись його обеліску в Амурському лимані.
Колись тут, в густому тумані, знайшовши вузьку затоку, корабель Невельського сховався від переслідування японських суден. І назвали тоді цю рятівну затоку - затокою Щастя. Але щастя не завжди посміхалося тут людям.
Раптові шторми в затоці - явище звичайне. Дзеркальна гладінь її миттєво піниться і біліє. Не минула неприємність і "Пиню": разом з рефрижераторно-морозильною базою його викинуло на піщано-гальковий берег Петровської коси. Нервова напруга спала тільки після спокійної ночі, яку провели в сучасному готелі Ніколаєвська-на-Амурі. А ще пізніше Янцелевич, Каш і Сметанкін скажуть: "Охотське море - могила для швертбота".
Тільки-но почали амурський похід, як зігнувся гвинт, вдарившись об якусь корягу. Але йшли. Єдина надія на "Пенту". Мотор "Л-6" заглух зовсім.
Дуже насиченою була стоянка в Комсомольську-на-Амурі: прес-конференція, виступи в школі перед юними підводниками, відвідання краєзнавчого музею, другого в країні Будинку молоді, пам'ятні місця висадки перших будівельників з пароплава "Колумб" 10 травня 1932 року.
За Амурськом заглухла і "Пента". Катер, який проходив мимо, взяв яхту на буксир, коли до найближчого селища було рукою подати. В селищі Троїцькому - центрі Нанайського району - зварили якийсь гібрид, з'єднавши підводну частину "Пенты" з колонкою "Л-6". Навіть по Амуру на такому судні пливти було небезпечно. Розбурхані хвилі, сильний вітер змусили екіпаж на кілька діб затриматися в дорозі. А в Сметанкіна вже закінчувалася відпустка (її завжди комусь не вистачало). Треба поспішати.
15 вересня на горизонті з'явився Хабаровськ. Як і в Комсомольську-на-Амурі, зустрічати екіпаж вийшли місцеві міні-флотилії, прикрашені різнокольоровими прапорами. Біля причалу, побачивши на борту назву порту приписки "Мурманськ", прохожі дивувалися: "Вас що, залізницею привезли?".
Плавання по арктичних і далекосхідних морях на цьому завершилося. За визначенням Янцелевича, цей похід, що тривав понад 30 діб (п'ятий етап у його північній одіссеї) був найнебезпечнішим, але й найцікавішим. І ось капітан у Ленінграді, звідки його "Димитрово" йде у Вентспілс, Щецін, Антверпен. У Північному морі він пише звіт про похід Магадан - Хабаровськ, а на шляху в Мексіканську затоку працює над складанням плану нового походу. Про це він повідомив мені вже з Нового Орлеану. Але після наступної першотравневої телеграми: "Шлю Карібського моря тропічний привіт"- Янцелевич відмовчувався. Наступне його поздоровлення прийшло лише напередодні 1974 року, з Азорських островів. Анатолій Савелійович не хотів, видно, затьмарювати радість зустрічі Нового року і промовчав про трагедію, яка спіткала його "Пиню". Лише наступної весни, перед відплиттям у шведський порт Хельсінборг, він розповів мені сумну історію загибелі яхти.
...Швертбот зимував в еллінгу Амурського ДСТ "Водник". Згідно плану майбутнього походу, "Пiнгвiн" повинен був стартувати в Хабаровську 1 липня 1973 року. Однак через затримку з одержанням відпустки похід (вперше за всі роки) не відбувся. Тринадцята, вимушена, зимівля була для "Пiнгвiна" фатальною - 21 вересня знаменитого судна, що пройшло за дванадцять походів майже 32 тисячі кілометрів по голубих артеріях країни, не стало. Воно загинуло безглуздо. Його не могли роздавити льодові тороси, його не розбило об річкові пороги, його не здолали вітри й хвилі. Він став жертвою людської безтурботності. В цей нещасливий день, як розповіли голова басейнової ради ДСТ Т.Ф.Шестакова і тренер І.І.Золотарьов, "через необачну поведінку дітей з вогнем (вони спалювали листя неподалік від приміщення гребного еллінга) раптом загорівся еллінг. Близько місяця в Хабаровську стояла суха, вітряна погода, в цей день було сухо, дув сильний вітер. Еллінг згорів дотла, з усіма гребними і парусними суднами, і навіть пожежні команди, які приїхали вчасно, не змогли нічого вдіяти..."
Чи треба писати, яким страшним ударом було це повідомлення для Янцелевича? На "Пине" він прожив цілий рік!... І все-таки він не втрачав надії продовжував плавання.
Трагедія, що сталася в далекому Хабаровську, глибоко схвилювала трудівників селища Димитрового Кіровоградської області, між колективами промислових підприємств якого та екіпажем теплохода "Димитрово" давно існували шефські зв'язки. Про відродження "Пiнгвiна" почали турбуватися почесні члени екіпажу "Димитрово"- головний маркшейдер розрізу С.Рибалко, директор заводу гірського воску Б.Шнапер, голова селищної Ради І.Пронька, директор брикетної фабрики Ф.Лященко, заступник директора ТЕЦ-3 Г.Горобець та інші. Про необхідність продовжувати одну з найвидатніших подорожей XX століття писали газети "Известия" і "Комсомольская правда".
Про Янцелевича говорили не тільки в нашій країні, його знали і за кордоном. З ним хотів зустрітися поляк Барановський.
6 серпня 1972 року Кшиштоф Барановський вийшов на своєму "Полонезі" з Плімута, щоб повернутися сюди через рік. Він кидав якір біля мису Доброї Надії, на острові Тасманія і на Фолклендських островах. За цей подвиг він удостоєний ордена Відродження Польщі, Золотого Знака заслуженого працівника моря, Знака Поморського Грифа, золотої медалі за видатну спортивну перемогу, медалі Польської яхтової спілки. Йому було вручено "Срібний секстант" - приз за найкраще плавання року. Коли К.Барановський приїжджав у Радянський Союз, він спеціально розшукував Янцелевича. Кшиштоф пройшов три океани, але ще не познайомився з четвертим - Льодовитим. І хто ж як не Янцелевич найкраще розкаже про нього? Але зустріч не відбулася: Янцелевич у той час пішов на "Димитрово" за вугіллям на Шпіцберген. Через газету "Водный транспорт" відважний польський мореплавець передав радянському колезі своє щире захоплення його полярним плаванням і попросив надіслати йому у Варшаву фото і репортажі про походи "Пiнгвiна".
У численних листах шанувальники "Пiнгвiна" закликали побудувати "Пiнгвiн-2". Кожний пропонував свою посильну участь у справі відродження "Пiнгвiна". Але хіба міг навіть найпрекрасніший дублікат замінити втрачений оригінал?

КРУГОСВІТКА "ВІТЧИЗНА" ПРОДОВЖУЄТЬСЯ. ВОДНИЙ БАМ.

Ні, навряд чи хтось і коли-небудь зміг би зробити іншого такого "Пиню". Крейсерський спортивний швертбот з бермудським парусним оснащенням, який став уже легендарним, створювався протягом п'ятнадцяти років, а в наступні дванадцять систематично модернізувався. Ніяка наспіх зроблена копія не змогла б повторити достоїнства оригіналу. А що ж робити? Так і оплакувати яхту, не вживаючи ніяких заходів для продовження походу, який міг би стати кращим пам'ятником "Пiнгвiну"? Треба було шукати якийсь вихід. Тим паче що Мурманське пароплавство виявило готовність допомогти грошима. З його допомогою в Ленінграді купили крейсерський швертбот класу Т-2, який за своїми даними нагадував колишнє судно. Правда, цей Т-2 потребував певної модернізації, яку передбачалося здійснити прямо на судноверфі, щоб відправити судно в Хабаровськ уже в стані бойової готовності.
Однак швертбот прислали в Мурманськ без будь-якої модернізації. Корпус яхти не був обклеєний склотканиною. Отже, при проходженні гірських річок з численними кам'янистими перекатами і сильними течіями він міг бути значно пошкоджений. До того ж передбачалося здійснити штурм трьох незвичайних перешкод - ангарських плотин, які не мають судноплавних шлюзів. Мурманчани довести судно до необхідної кондиції своїми силами не спромоглися. Головне ж - часу було обмаль, бо швертбот, перш ніж дістатися до Мурманська, довго "блукав" залізницями. Коротше кажучи, похід 1974-го, як і минулого 1973 року, не відбувся.
Але наступної весни, тільки-но одержавши у квітні відпустку, Янцелевич активно почав шукати хороший надувний човен з парусним оснащенням і вантажопідйомністю не менше 500 кілограмів. Це були тривалі й досить накладні пошуки: поїздки, міжміські телефонні переговори, візити. Врешті-решт вибрали надувний човен польського виробництва "Пелiкан" (довжина - 3,3 м, ширина - 1,4 м), який знайшли в спортивному магазині міста Бабушкіно. За рахунок пароплавства купили і мотор "Ветерок-12". Однак на човні не було парусного оснащення. Уже за свої кошти в Києві Янцелевич купив другий польський човен - розбірний швертбот "Мева", щоб використати з нього паруси (площа 6,3 кв. м), розбірну мачту і гік. Лишилися тільки формальності. Треба було одержати дозвіл відповідних інстанцій. Але в ДСТ "Водник" заперечували: туристські плавання дозволялися лише там, де були наявні спеціальні рятувальні команди, і тільки за типовим затвердженим маршрутом.
Нарешті Янцелевича запросили в ЦК профспілки працівників морського і річкового флоту, де його починання було схвалено. На організацію походу і підготовку до нього було витрачено три місяці. Сюди ввійшли і відгули і повна відпустка. Довелося її продовжити, але без оплати. Треба ж: відпустка закінчилася в день старту в Хабаровську! А перед дальнім спортивним плаванням потрібно й відпочити. Проте іншого виходу не було. Жереб кинуто - в дорогу! Стартували двоє - яхтовий капітан, почесний майстер спорту СРСР А.Янцелевич і моторист-помічник капітана, кандидат у майстри спорту СРСР В.Сметанкін. Було це 18 липня 1975 року.
Мета і завдання плавання були ті самі, що й раніше: популяризація спортивного плавання у найвіддаленіші, малообжиті райони Заполяр'я, Сибіру і Далекого Сходу; виконання залікових норм Всесоюзної спортивної класифікації, удосконалення штурманських навичок у різноманітних гідрометеорологічних умовах, в тому числі вміння виконувати волоки. Окрім чисто спортивних, плавання мало на меті й туристські цілі: ознайомлення з місцями революційної, бойової і трудової слави, відвідування місць заслання революціонерів, а також великих новобудов, сибірських міст і підприємств, знайомство з природними багатствами нашої Батьківщини. Нарешті, плавання мало й науково-дослідне значення: спортсмени ніби вдруге відкривали шляхи перших землепрохідців, древніх мореплавців, поповнювали знання про маловивчені водорозділи і несудноплавні річки.
Завдання залишилися ті самі, але судно було інше. Проте екіпаж вірив у свій надувний човен. Грудзендзський завод гумової промисловості в інструкції писав: "... човен "Пелiкан" не є гоночним, спортивним човном, але придатний для водного туризму, для швидкого і безпечного переміщення по річках, озерах та інших водних маршрутах... Конструкція човна повністю відповідає сучасним вимогам плавання. Плавальні камери зроблено з міцної етиленової тканини, прогумованої з обох боків. Човен складається з п'яти окремих пневматичних камер. Якщо одна з них буде пошкоджена, човен здатний продовжити плавання".
Що ж являє собою "Пелiкан"? Габарити його - мініатюрні, діаметр камер - близько 325 міліметрів. Але технічні дані загалом влаштовували мандрівників. Човен вміщував п'ять пасажирів, повне завантаження його - близько 500 кг, маса без устаткування - 57,4 кг. На ньому можна встановити мотор, максимальна потужність якого 25 кінських сил. Слід відзначити, що поряд з хорошими ходовими та мореплавними якостями човен мав й окремі недоліки, які в умовах далекого плавання в холодних водах могли стати досить відчутними. Як уже згадувалося, на "Пелiканi" не було власного парусного оснащення. Крім того, у швертботі був дуже обмежений простір. Теплий одяг, спальні мішки, палатки, провіант - все це ледь вмістилося в човні і заважало керувати парусами. Ночувати доводилося на березі.
Тринадцятий похід був незвичайним уже хоча б через те, що він був чисто річковим. Усі попередні плавання були морські чи змішані. Тепер треба було йти проти течії по Амуру, Шілці та Інгоді, а після волока - за течією Хілка і Селенги. Причому на гірському Хілку велику надію покладали на весла - саме вони повинні були стати головним і найефективнішим рушієм на мілководих перекатах звивистої річки з сильною течію.
Так, тепер було багато незвичного - і судно, і маршрут, і час, витрачений на підготовку. Навіть прибувши в Хабаровськ, Янцелевич змушений був займатися різними організаційними справами: одержати багаж і посилки, в яких були човен, рангоут з парусами і штормові костюми (неоціненний подарунок Мурманського пароплавства), купити два мотори "Москва-М" та інше оснащення, якого не вистачало. Адже треба було пам'ятати про найдрібніші речі - про троси, протимоскітні шляпи, камбузний інвентар тощо.
У розпал цих приготувань до Янцелевича прибула незвичайна делегація - заядлий спортсмен-водник Лазар Борисович Прахін і його товариші. Вони приїхали в Хабаровськ на автомобілі з Дальньогорська Приморського краю, щоб особисто поговорити зі знаменитим капітаном "Пiнгвiна". Гості, уже самі бувалі люди, здійснили водно-моторні плавання і тепер готувалися до походу Анадир - Ленінград. Але все ж таки приїхали за порадою і консультацією. Тоді Янцелевич і не здогадувався, що ця випадкова зустріч, яка відбулася в метушні його хабаровських справ, буде початком великої дружби з Прахіним. Уже через кілька днів із Дальньогорська прийшла від нього посилка з речами, які були так потрібні екіпажу, - з великими міцними поліетиленовими мішками і вакциною для щеплень проти кліщового енцефаліту.
Все оснащення упакували і склали на дебаркадер на березі Амуру. Не було лише навігаційних карт і посібників, їх одержали в управлінні Амурського річкового пароплавства - цілі томи відкорегованих лоцманських карт і схем суднового плавання по річках Шілці та Іні. Що ж до несудноплавної, невивченої річки Хілок, то тут довелося скористатися звичайними географічними картами, які люб'язно вручили екіпажу вболівальники.
Уже в дорозі, в Читі, кореспондент газети "Забайкальский рабочий" Микола Михайлович Дорохов передав Янцелевичу карту Читинської області, а на Хілку, в селі Верхній Маргентуй, співробітник Східно-Сибірського інституту культури Василь Іванович Петров, який тут відпочивав, подарував карту Бурятської АРСР. Лоцманські карти Амуру Янцелевич одержав ще в 1972 році в Ніколаєвську-на-Амурі. Служба зв'язку і радіонавігації місцевого пароплавства зробила ще одну добру послугу - відремонтувала похідний радіоприймач "Сони". І от дев'ятнадцять напружених днів у Хабаровську позаду. Позаду і заплановане на 1 липня відплиття. Нарешті прилетів Сметанкін, який запізнився через поважні сімейні обставини. Можна вирушати в дорогу. На календарі вже було 18 липня, коли з Хабаровського річкового порту вийшов теплохід "Памир" з незвичайним "пасажиром" на борту. То був "Пелiкан" з його екіпажем. Пливти самим не довелося - поряд неспокійний кордон.
Монголи називають її Хара-Муран (Чорна річка), китайці - Хейлунцзян (річка Чорного дракона). Про ці похмурі назви Амуру не раз згадували Янцелевич і Сметанкін, йдучи вздовж чужих берегів. Наступного дня, пропливаючи повз китайське місто Фуюань, побачили на сопці пам'ятник радянським воїнам, які загинули в 1945 році в боях з японськими самураями. У період так званої культурної революції пам'ятник був зруйнований. Потім нові керівники Китаю, видно, одумалися - відновили обеліск.
Боляче було дивитися на протилежний берег. Кожний населений пункт прибережного Китаю мав великі ворота, прикрашені портретами "великого керманича", мілітаристськими закликами і плакатами. Здоровенна сувора жінка із спотвореним від дикого крику ротом, з войовничим жестом, спрямованим на північ, а поруч - похмурі, розлючені, фанатичні обличчя автоматників. Ціла картинна галерея аналогічних зразків наочної агітації тягнеться вздовж лівого берега. Чи скоро буде кінець цьому плакатному стовпотворінню?
Тим часом яхтсмени розконсервували і спробували завести мотори, зібрали човен, почали генеральне укладання майна всередину "Пелiкана". Працювали, час від часу кидаючи тужливий погляд за борт. А там все непогодило. Лили як з відра сильні й часті дощі, розгулювали штормові вітри.
Під час стоянки в Благовєщенську приварили пасинок. Час було розлучатися з добрими господарями, з капітаном "Памира" Анатолієм Йосиповичем Северіним. Пересіли в катер-штовхач РТ-291.
Ліворуч добре видно Хейхе - центр китайської легкої промисловості. На околицях міста - добротні червоні будинки, що потопають у зелені. Це колишній пивний завод купця Чуріна, який мав будинки і магазини в Росії та Китаї. А неподалік пам'ятник Федору Миколайовичу Мухіну - керівнику комуністичного підпілля в Благовєщенську в роки громадянської війни. Чи випадковість це? Уже пізніше, коли пропливли повз село Мачантунь, хотілося думати - не випадково. Окремі селяни і групки із двох-трьох осіб, попередньо оглянувшись на всі боки, вітали радянський катер. Ні, народ Китаю не втратив добрих почуттів до свого північного сусіда.
Потім перед очима пропливли чудесні картини місцевої природи. Ось скеля Монашка. Легенда розповідає: тут жив козак, який любив зустрічати судна на здибленому коні. Одного разу, коли кінь став на диби на краю скелі, пароплав, що йшов по Амуру, подав вітальний гудок. Кінь злякався і впав у воду. Загинув і вершник. Тоді-то скеля й перетворилася в жінку. А ось Жаба-камінь. Скеля й справді дуже схожа на жабу, яка готується до стрибка.
Не менш виразний бескид Єрмаковий бичок. А ось цей високий прямовисний яр, складений із слоїстих пластів вугілля, по праву називають Горючими горами. Вугілля тут часто спалахує від сонячних променів і димить. Вночі, кажуть, дуже красиве видовище: сиплються іскри, подекуди виростають пишні снопи. А ось цей зелений хрест, встановлений на вершині стрімкої скелі, розповідають, було піднято на честь переселенців, які розбилися на плоті.
РТ-291 поспішає в Ігнашино, де він повинен взяти ра буксирування пліт лісу. В дорозі дізналися про цікаві місцеві прикмети: якщо небо швидко вияснюється - вранці треба чекати туману. Так воно й було. В Ігнашино не було причалів, і судно, виповзаючи на берег, одержало пробоїну. В носову частину ринула вода. Екіпаж "Пелiкана" кинувся на допомогу. Незабаром трактором буксир витягли на берег. Під час вимушеної стоянки яхтсмени їздили на тайгове мінеральне джерело. Колись там був будинок відпочинку. Під відкритим небом збереглися ванни. Вода холодна і природно газована. Тонізуючі властивості цілющого джерела відчувалися відразу. Хотіли взяти воду з собою, але виявляється, що коркові пляшки розриваються.
Від Ігнашино, нарешті, пішли своїм ходом. По дорозі побували в гостях у прикордонників. Бесіда тривала до півночі. Воїни з великим інтересом слухали розповіді про парусне плавання по Радянському Союзу.
Пройшовши мальовничу стрілку, де, зливаючись, річки Аргунь і Шілка утворюють Амур, почали заглиблюватися в територію Радянського Союзу. Перед ними була Шілка - найкрасивіша з усіх гірських річок, які їм доводилося бачити за всі роки водних мандрів. Обидва береги тепер були нашими. І хоч, як і раніше, було тісно і незручно (значну частину шляху доводилося сидіти навпочіпки), настрій був піднесений. Його не могли затьмарити ні поломки гвинта, ні несправність мотора, які відразу далися взнаки. Тим паче що мандрівників чекали (вони, звичайно, поки що про це не здогадувалися) зворушливі зустрічі в тайговому зимовищі в невеличкому селі Анікіно. В зимовищі, що складалося із трьох давно залишених хат, в яких все літо жили косарі із станції Могоча, вони відзначили День залізничника, а в оселі одного з анікінських старожилів-пенсіонерів скуштували свіжої козлятини.
Усі мотори "барахлили". Все частіше доводилося налягати на весла, допомагаючи парусам. Ось де знадобилися деталі "Мевы"! І лише теплі, зворушливі прийоми в прибережних поселеннях сприяли доброму настрою. Люди допомагали чим могли - бензином, автолом, безпосередньою участю в ремонті. В Сретенську влаштували справжню забайкальську лазню, організували екскурсію в краєзнавчий музей, відомий своїми матеріалами про декабристів.
В Гнгоду ввійшли зі змішаним почуттям радості й смутку, захвату і досади. Краса тут - скелі, острови, ліси - незвичайна, але вхід у річку по всій ширині перегородили наноси гальки і каміння. То тут, то там нуртували коловороти.
Буквально протягли човен вздовж берегів. І нова перешкода - паромний трос, який нависнув над самою водою. Довелося "рубати мачту". І далі не один раз перетягували свій гумовий парусник через перекати.
Перед Читою зупинилися для традиційного генерального огляду і санавральних робіт.
Зупинилися в читинському готелі "Забайкалье", Це був перепочинок від плавання, але не від справ. Треба спробувати в міському комітеті фізкультури і спорту, в районному управлінні Амурського річкового пароплавства, знайти час для кореспондентів газети "Забайкальский рабочий". А головне - підготуватися до волока в річці Хілок. Для цього, погрузивши човен у кузов автомобіля, доїхали в район Арахліївських озер - в Беклемешево, до витоку Хілка. Виявилося, що він пересох і поріс травою. Отже, про волок біля витоку вже не могло бути й мови. Треба виходити на цю річку нижче. Найкращий варіант - добиратися залізницею до станції Могзон, була найближча до берега. Так і зробили. Від Мозгона йшли на веслах, оскільки дуже часто зустрічалися перекати. За містом Хілком переночували на затишній поляні в тайзі, поблизу перекату. Ввечері до вогнища підійшли двоє. Назвались рибалками. Посиділи, поговорили й пішли. А вранці Янцелевич і Сметанкін виявили, що пропав суп. Звичайно, не велика втрата. Шкода було іншого - разом із супом захожі люди забрали п'ятилітровий казанок з кришкою-сковорідкою, який був одночасно і "штурманською" рубкою: в ньому, особливо коли дощило, зручно було зберігати записну книжку, олівці, годинники, бінокль, електричний ліхтарик. Це був єдиний випадок крадіжки за всі походи.
Під час наступної стоянки, в селі Малеті, мандрівників попередили про небезпеку - попереду є місце, де річка всім своїм руслом б'є у стрімчак. Уже не раз там розбивалися плоти і човни, були випадки, коли гинули люди.
Застерігали і від можливих зустрічей з ведмедями, які саме в цю літню пору нападають на людей. Але цього разу все обійшлося благополучно. Правда, якщо не рахувати, що в дорозі розбився єдиний термос і вийшов із ладу примус. Тепер варити кашу можна було лише на вогнищі. Але де ж той стрімчак? Екіпаж готувався до зустрічі з ним, довго чекав його і, мабуть, на якусь мить втратив пильність.
За черговим мілководним перекатом, уже на території Бурятії, русло річки різко повернуло ліворуч, вода стрімким потоком понесла човен до правого крутого берега. Перед очима раптово з'явилися підступні "шлагбауми" - горизонтально розпластані над водою гілки нахилених дерев. Повертати було нікуди, пригнутися також не можна (в човні не було вільного місця). Ось як згодом капітан описував у судновому журналі цю надзвичайну подію. "...Володя повис на дереві і почав кричати (шум був неймовірний): "Савелійовичу, хапайся за ногу!.." Він хотів допомогти мені, але в цьому не було потреби. Важливо було не втратити наші два прекрасних легких весла - головний рушій на річці Хілок. Я подав Володі обидва весла й коли опустив руку, якою тримався за гілку, мене стрімко понесла течія. Я не відразу зумів зачепитися за кущі, але все ж якось виповз на берег".
Треба було шукати човен. А це було нелегко. Русло Хілка розділялося на кілька рукавів На який із численних островів могло винести "Пелiкан"? Холод, відсутність сірників утруднювали пошук. Лише через три години знайшли човен, який потонув біля берега, чимало майна вже не було. Тільки випадок врятував човен - мачта зачепилася за дерево.
Понад добу сушилися, розвеселяючи себе жартами на зразок: "Тепер уже можна найматися плотогонами в Закарпаття" А відпустка, між іншим, закінчувалася. Втрачений час намагалися надолужити на судноплавній Селензі, коли човен міг перейти на глісування. Ніс піднявся високо, в кормі з'явилася вода. Довелося спішно сушити корпус гарячими ганчірками і наклеювати латки.
Йшли на двох моторах, які, на щастя, працювали на повну потужність.
До Улан-Уде, столиці Бурятії, "Пелiкан" підлетів, відшвартувавшись біля відстійного танкера річкового порту. За кормою залишилося 3870 кілометрів. Тут, на складі порту, і визначила місце для зимівлі човна. Плавання-75, присвячене XXV з'їзду КПРС, закінчилося. В результаті походу підтвердився висновок, до якого ще раніше дійшов Янцелевич, - крім залізничного БАМу потрібний ще й водний БАМ. І не тільки потрібний, а й можливий. Ще в 1911 році експедиційний загін інженера Чубинського пройшов на веслах по всьому Хілку і зробив розрахунки поздовжнього профілю можливого сполучення каналами річок водної системи озера Байкал з Амуром. Розрахунки Чубинського і сьогодні викликають захоплення спеціалістів-річковиків.
Можна не сумніватися, що прийде той час, коли Хілок та Інгода за допомогою людини з'єднаються і дадуть Забайкаллю електроенергію, а країні - водний шлях Байкал - Амур.
Про все це Янцелевич пристрасно говорив 18 вересня в Москві, в залі Центрального лекторію Всесоюзного товариства "Знання". Тут, на вечорі Клубу капітанів, присвяченому 100-річчю від дня народження розпитували місцеві річковики і журналісти.
Човен і все спорядження були надійно прилаштовані на зимівлю, і стомлені, але безмежно щасливі учасники походу розлетілися в свої зимові квартири - в Заполяр'я, в Москву, на Україну.
Але й вдома капітану спокій тільки снився. До бажаного фінішу в столиці було ще далеко, та й не звик він залишатися в боргу. Капітан і його "Пелiкан" готувалися до нових стартів.
А в Мурманську Янцелевича вже чекали. І він, як говориться, потрапив з корабля на бал. Керівництво морського пароплавства повідомило йому, що на берегах Неви стоїть готовий до,відплиття новий флагман Антарктичного флоту, який замінив "Обь". Керівництво, добре пам'ятало, що саме Янцелевич проклав трасу на найдальший континент, і запропонувало йому піти в рейс на новому судні капітаном-наставником. Рейс мав бути складним, відповідальним. Всі люди нові. П'ятнадцять чоловік взагалі вперше ступили на борт морського корабля.
Красень "Михаил Сомов" - науково-експедищине судно, оснащене за останнім словом техніки, - чекав його в Ленінградському порту. А напроти, біля стіни судноремонтного заводу, стояла старенька "Обь". Скільки разів ходила вона до берегів шостого континенту, Скільки поколінь полярників доставила в другу частину світу, в край айсбергів і південної полярної ночі! І ось тепер стояла, притиснувшись до причалу пожолобленим, проіржавілим корпусом і, як мати, дивилася на свого одного спадкоємця. Так почалася чергова прем'єра капітана. Посивілий, завжди підтягнений, виходив Янцелевич на капітанський місток. Колись він міг дні і ночі не сходити з нього. Тепер намагався бувати там рідко. Його справа - допомогти молодому капітану Михайлову в першому самостійному рейсі. Нехай звикає, нехай сам командує. А капітан-наставник прийде на виручку тільки в найскладніших ситуаціях.
"Сомов" бився у важких, багаторічних льодах, застрявав, часом проходив за вахту лише на корпус, Тричі довелося пробивати канал, щоб знайти в сорока милях від станції Ленінградської рівне міцне поле, придатне для розвантаження. Дивний збіг обставин: це поле відшукали в затоці Кооперації, яку назвали на честь його, Янцелевича, судна, що першим прийшло в ці краї двадцять років тому. Ось у такі моменти капітан-наставник не сходив з містка дні і ночі.
На Велику Землю він радирував: "Сильні вітри, снігопади, темні ночі значно ускладнили розвантаження. Коли пробивали канал у льодовому полі, "Сомова" заклинило. Спроби вийти з місця стисненйя протягом трьох годин супроводжувалися небезпекою пастки, створеної підступністю льодових гігантів. Виникла крайня необхідність пройти на схід від Мирного шляхом, що позначений на карті білими плямами. Довелося весь час вимірювати глибину. Вийшли назустріч пасажирському теплоходу "Михаил Калинин"... Вночі "Калинин" зірвало з льодових якорів льодяним полем, яке навалилося на корпус теплохода. Досить близьке розташування суден в умовах штормового вітру і рух льодів не давали змоги швидко і безпечно розійтися, щоб уникнути групового навалу на айсберг, який наближався. На новому місці при вітрі у вісім балів закінчили всі операції. І, навантаживши вертоліт, потемки почали швидко рухатися, щоб встигнути пройти вузькою полоскою води між потужним полем і низкою дрейфуючих айсбергів, які загрожували закрити єдиний прохід".
Один із ленінградських журналістів у своєму нарисі про Янцелевича писав: "Дивлячись на цю строгу і сувору людину в капітанському кітелі, важко собі уявити, що він здатний на маленькій яхті здійснити плавання по арктичних морях чи висіти на дереві біля берега невеличкої далекосхідної річечки, безпорадно дриґаючи ногами. І якби моряки "Сомова" бачили, як замкнутий і непідступний капітан-наставник пливе тайговою порожистою річкою, якою не кожний, хто навіть народився біля її берегів, зважиться пройти на добротному судні, пливе на надувному гумовому човні, чи як несе свій парусник по болоту, то вони, не задумуючись, сказали б, що цей дивак у розірваній бобочці нічим навіть не схожий на почесного працівника морського флоту, капітана-наставника Янцелевича".
Між іншим, протягом того 205-добового плавання на науково-експедиційному судні "Михаил Сомов" Анатолій Савелійович ні на один день не забував про свого "Пелiкана". Під час листопадового переходу з Порт-Стенлі (Фолкендські острови) до обсерваторії Молодіжна (Антарктида) він умудрився скласти детальний звіт про свій похід на "Пелiканi". І тут, у Південному океані, і після повернення в Заполяр'я продовжував обдумувати минулі й майбутні маршрути.
Зимою він також займався справами. Хоч загальний план плавання від Хабаровська на захід був розроблений, вивчений і складений у трьох варіантах ще в 1973 році, він не давав собі спокою. Звичка все зважувати, перепровіряти, вносити корективи залежно від нових обставин, з урахуванням нових даних, примушувала знову і знову схилятися над картою.
Янцелевич давно облюбував шлях переходу з Єнісейської системи в Обську через Кеть-Каський канал. Збудований на межі двох століть, він складався з чотирнадцяти гідровузлів із шлюзами, греблями і сполучного каналу від річки М. Касу до озера Великого. Всі споруди були дерев'яні. Коли почалася перша світова війна, вся система довжиною 154 кілометри була занедбана і забута. А через п'ять років загін колчаківців, який відступав на схід, зруйнував всі уцілілі споруди.
Яким же шляхом йти до Уралу? Янцелевич радився з єнісейськими старожилами, знавцями тих місць.
Єнісейськ - найдревніше місто і перша столиця Східного Сибіру. Він був вихідним пунктом шляху російських землепрохідців "назустріч сонцю". Перший козачий загін, очолюваний боярським сином Петром Адбичевим і стрілецьким сотником Черкасом Рукіним, прийшов сюди із заполярного міста Мангазеї в 1618 році. Уже тоді козаки розвідали зручний сухопутний перехід з Кеті на Кем і проклали доступний волок до берегів, на яких жили племена бродячих лісових мисливців і риболовів-кетів. Щоб надійніше закріпитися на нових землях, тоді ж на початку волока побудували Маковський острог, а через рік трохи вище від гирла Кемі - Єнісейський острог. Маковський волок, який став справжнім вікном у Сибір, майже два століття був важливою ділянкою водного шляху з Обі на Єнісей. Через нього йшов основний торговельний шлях із Росії в Китай.
Поглиблене вивчення єнісейської історії дало змогу Янцелевичу краще визначити свої дії на найближче майбутнє. Ніби зумисне перед його черговим походом у газеті "Известия" з'явилася стаття "Сибірська Маріїнка". В ній розповідалося про те, як будувався Кеть-Каський канал - "Сибірська Маріїнка" - довжиною вісім кілометрів і яку велику роль він відіграв під час будівництва Східно-Сибірської залізниці - по ньому привозили рейки, цемент. Іронія долі: дітище каналу, "чугунка", його ж згубила. Газета запитувала: "А може, все-таки вигідніше прокласти канал по старовинному Маковському волоку? Чи використати Кеть-Каську систему каналів і шлюзів?"
Ця публікація переконала Янцелевича: з Єнісею на річку Кеть слід йти через Маковське. Залишилося тільки уточнити, з ким іти цього разу.
У дорозі знаходиш друзів. Газетні публікації про плавання "Пiнгвiна", а потім "Пелiкана" зробили ім'я Янцелевича широко відомим у країні. За допомогою газет і відбулося заочне знайомство Анатолія Савелійовича з інженером із Кінгісеппа Л.Б.Прахіним. Учорашній далекосхідник, великий любитель і знавець тайги, полювання і риболовлі, Лазар Борисович мав чималий досвід спортивного плавання по морях і гірських річках. Коли Янцелевич вперше зустрівся з ним у Хабаровську, Прахін був справжнім "доктором" у справі експлуатації підвісних моторів для човнів. Потім, під час їхньої другої зустрічі, вже на Київщині, капітан мав можливість ще раз переконатися, що ця енергійна людина в будь-яких умовах - справжній товариш. І коли постало питання, з ким йти в п'ятнадцятий похід, відповідь була одна - з Прахіним.
Вони зустрілися в Єнісейську, як і домовлялися, 19 червня 1977 року. Чотири дні грунтовно вивчали Мадовський волок, схема якого зберігалася в місцевому Краезнавчому музеї. Говорили з тутешніми мисливцями, дізналися, що всі річки і річечки, які вели до колишнього Маковського острова на річці Кеть, вкриті непрохідними заростями. Та хіба могло їх що-небудь зупинити... І ось позаду лишилися Єнісейськ, село Маковське зі слідами першого острога, пройшли волок. Час налягати на весла. Красуня Кеть - права обська затока - дедалі глибшала, невдовзі можна буде заводити мотор. Півтисячі кілометрів "несудноплавної", як свідчили навігаційні карти, частини річки пройшли з вітерцем, милуючись незайманою тайгою. Спали Янцелевич і Прахін на березі в палатці з протикомарною сіткою. Правда, вона рятувала тільки тоді, коли приміщення попередньо очищали від найпронирливіших і найнахабніших представників надокучливого гнуса. Але це було для бувалих мандрівників звичним. Так само звичним заняттям було навантаження човна, пошуки місця течі, сушіння, ремонт укладання майна. Як і слід було чекати, міцна прогумована тканина після плавання в гірських річках і двох зимівель почала трохи здавати.
Людей у цих місцях дуже мало, навіть у селі Лосинорському. Трапляються лише окремі колгоспні пасіки, біля яких клопочеться один чи кілька бджолярів. З берега махали руками, запрошували до сотів, але "Пелiкан" йшов своїм курсом. Було не до меду. Головне завдання - збільшити швидкість, а для цього потрібно по можливості зменшити масу оснащення. Добре, що спекотне літо давало змогу обходитися без теплого одягу, довелося навіть зменшити запас продовольчих товарів, залишити тайговикам свою невеличку бібліотечку. Нарешті після ряду експериментів з гребним гвинтом вдадося навчити "Пелiкан" глісувати. У зв'язку з цим зважилися навіть на зупинку. Успіх відзначили дегустацією місцевого меду. А він виявився незвичайним. Гостинний пасічник пояснив, що тут дуже багато рідкісних квітів, які надають нектару особливого смаку, аромату й цілющих властивостей. Невелика кількість пасік дає сотні тонн пахучого, прекрасного меду. Чому б не збільшити кількість пасік? Адже тут важко знайти галузь, більш вигідну в сільському господарстві, ніж бджільництво, - ніяких особливих витрат воно не потребує.
Дивувало й інше: чому по Кеті не ходять судна? Відстані тут майже астрономічні, люди вимірюють водну гладінь не кілометрами, а "пісками", так називають миси-пляжі, які досить часто зустрічаються на шляху. Скільки пройшов таких мисів - стільки буде і "пісків" шляху. На таких "пісках" і ночували з "Пелiканом", палили багаття, варили уху. Випадково зустрівшись з експедицією, поповнили запаси бензину.
Пройшовши траверс гирла річки Єлової, яка впадала в Кеть, почали, нарешті, плавання за лоцманською картою. Завдяки добрим стосункам з річковиками багатьох басейнів країни Янцелевич систематично одержував необхідну документацію, посібники та іншу цінну інформацію. Продовжуючи долати Кеть, на її 715-му кілометрі побачили будиночки на колесах. Невелике селище бригади ліспромгоспу здивувало своїм морським порядком. Охайні, пофарбовані будиночки стояли двома рівними рядами. Всередині зручні меблі, сітчасте обладнання, яке оберігало від комарів і гнуса. їдальня нагадує кают-компанію. Гостинні господарі - лісорозробники - пояснили, що в своєму тайговому "рейсі" вони перебувають двадцять днів, потім вертольотами повернуться додому на десятиденний відпочинок. Ось так і "плавають" ці життєрадісні трудівники "зеленого моря".
У селищі Катайзі Томськрї області, продовжуючи експерименти по збільшенню швидкості, здали на пошту ще одну посилку з особистими речами. Через вузький, але глибокий прохід увійшли в Лазаревське озеро. Це справді край неляканих качок. Хоч і мало було часу, але не стрималися, витягли фото- і кінокамери і заклацали цією мирною зброєю.
Коли Канеровською протокою вийшли в Обь і побачили крани Колпашівського вантажного порту, здивуванню Прахіна не було меж. Адже всього чотири роки тому він бачив тут лише пустинний мис, а тепер стояли нові залізобетонні причали, з'явилося упорядковане селище. Потім настала черга дивуватися Янцелевичу, коли в порту його гукнув засмаглий красивий молодий чоловік. Дуже знайомим було його обличчя. Коли розговорилися, виявилося, що вони разом ходили на борту "Михайла Сомова" на станцію Беллінсгаузен. Так, тісний, тісний світ, якщо двом особам доводиться зустрічатися то на льодовому континенті, то на південній маківці землі, то в Північній півкулі, в сибірській глушині.
За Колпашевим йшли, як по жвавій річковій магістралі. На палубах суден, які зустрічали й обганяли, пливли будиночки й устаткування для геологів, будівельників, нафтовиків. Трюми повні товарів для багатого краю, розбудженого від багатовікового сну. Захоплений швидшим ритмом цього загального руху, прискорює свій біг по хвилях і "Пелiкан". У Нижньовартовську Прахін відсилає ще деякі запасні частини до мотора й окремі металеві предмети. І все для того, щоб ще швидше йти вперед. Надувна моторка почала обганяти майже всі судна, за винятком "ракет" і "метеорів". Звичайно, з крилатими суднами безкрилому "Пелiкану" змагатися було не до снаги. Прахін і Янцелевич поспішали слідом за північним літом, втішаючи себе думкою, що рано чи пізно вони знову відвідають цей дивовижний край.
Тут, на Обі, в момент проходження перекату Фокурського, відзначили важливу подію в історії всього багаторічного плавання Янцелевича - сумарна відстань, пройдена "Пiнгвiном" і "Пелiканом", дорівнює довжині екватора. Це було свято - північний варіант свята Нептуна. Подумки оглядаючи пройдений шлях, капітан не переставав дивуватися, яка прекрасна наша неосяжна Батьківщина.
А тим часом йти по Обі ставало все важче. Заважали вітер і крута висока хвиля. Тому вибирали протоки, вишукуючи часом і такі, що не значилися на карті, вірніше, ті, які вважалися висохлими. Це дало змогу скоротити відстань і тримати досить високу швидкість. Звичайно, плавання наосліп, без карт завжди пов'язано з риском. Траплялося, наприклад, що, пройшовши п'ятнадцять кілометрів, наштовхувалися на раптові перешкоди. Доводилося повертатися і йти поряд, по основному руслу.
Коли підходили до Хантимансійська, уже пізнім вечором різко подув північний вітер, і хвиля залила човен. Тут, на березі протоки з дивною назвою Нульовка, влаштували вимушений нічліг. Лише вранці ввійшли в Іртиш. Незважаючи на штормову погоду, "Пелiкан" швидко просувався вздовж високих гористих берегів, вкритих лісами. Хвиля кидала його, мабуть, більше, ніж міцний корабель у морі. Біля підніжжя Зеленої гори, в північній частині Хантимансійська, в одному з вантажних районів порту, човен став між дебаркадером і берегом на перепочинок.
А ввечері того ж дня, залишивши зелене місто з пожвавленим портом, різко повернули на південь і пішли по величавому Іртишу проти течії. Білі ночі лишилися за кормою. Уже стемніло, коли пройшли Горно-Правдинськ. У непроглядній темряві, близько другої години ночі, вирішили причалити до берега на відпочинок. Але виявилося, що пришвартувалися до... брандвахти якогось риболовецького бота. Було пізно, будити нікого не зважилися, лягли тут же, на брандвахті, в лазні. Вранці здивовані рибалки щедро частували несподіваних гостей свіжою стерляддю, щойно порізаною і посоленою, і густою холодною сметаною у великих чашках. Плавання по Іртишу закінчили у Тобольську, древньому дерев'яному російському місті з білим кремлем-музеєм на узвишші. Повернули в Тобол - нешироку притоку Іртиша з досить інтенсивним рухом суден. Велику кількість вантажу перевозять по ній із столиці найбільшої в Радянському Союзі області - Тюменської. Ще більшого мистецтва потребує від судноводіїв вузька звивиста Тура , яка бере початок з Уральських гір. Під час поповнення запасів у селищі Покровському мандрівники побачили двоповерховий будинок, який колись належав уродженцю цього села, пресловутому царському фавориту Григорію Распутіну. Нині в будинку сибірського "пророка" функціонує дитячий садок.
У Тюмені їх чекала неприємність. Річковики попередили, що до Туринська вже не ходять навіть "ракети": рівень води в Турі упав, в окремих місцях до 67 сантиметрів. І все-таки вони пішли, вірні своєму девізу: вперед і тільки вперед. Піднялися по несудноплавній річці Гілу до Нижнього Тагілу, а звідти невеличкими річечками і каналом Європа - Азія, збудованим для цілей водопостачання, потрапили в Чусову. В районі Первоальська не зустрічалися ні катери, ні човни. Вода спала. Суцільні зарості зовсім загальмували рух. Гвинт мотора весь час намотував траву. І тоді пішли на веслах. А потім річка виявила свій гірський норов - почалися кам'янисті перекати. Човен протікав, а клею вже не було. Воду вичерпували на ходу, поки не зустріли двох байдарників, які поділилися гумовим клеєм.
І тут почалася погоня за сонцем. Справа в тому, що перед тим, як заклеїти пошкоджені місця, їх треба просушити. Сонце ж було уже низько, до того ж дерева кидали довгу тінь. Довелося човен переносити на поляну, час від часу повертати його в бік сонця. Але з'явилася нова перешкода - раптом линув дощ, і всі ремонтні роботи відклали. Красива річка Чусова (на ній знімалися мальовничі епізоди телефільму "Угрюм-ріка") виявилася досить капризною і норовистою. Навіть за містом Чусовим, де русло було ширше і глибина більша, неприємності не закінчилися. Дуже гальмували рух нагромадження сплавного лісу. Не встигли опам'ятатися від запаморочливих маневрів проти колодових "торпед", як потрапили в оточення металевих предметів, що стирчали з води і сигналізували про безпосередню близькість заводів.
Потім перед очима виросло зовсім неймовірне - заплав. На протязі двох кілометрів річка повністю була запруджена лісом і перекрита по всій ширині. Що робити? Вирубали два штоки, на одному кінці закріпили викрутку, на іншому - терпуг і почали розсовувати колоди. За дві години пройшли близько восьмисот метрів. Це спочатку. А потім протягом трьох годин подолали лише кілька метрів: змінився напрям вітру, і деревини ще більше зімкнулися. Стояти ї чекати, доки пробка розсмокчеться, - означає втратити два-три дні. Вихід один - волок. Уже, виходить, четвертий за це плавання, бо третій здійснили через трубний міст біля селища Білімбаю. Але цей був найважчим - нести човен та оснащення довелося близько 1300 метрів.
Річка ніби віддячила за старанність. Почався рух, швидкий, глісуючий. Камське водосховище, яке підпирало річку, зустріло вітром і збуреними хвилями. Сподівалися, що до вечора погода стане кращою. Але надії не справдилися. Пішли в кільватерній струї за швидкохідним катером, але свою швидкість доводилося час від часу зменшувати. Як з'ясувалося пізніше, мотор у катера, що йшов попереду, був не зовсім справний. Ніч була тиха, спати не хотілося, і яхтсмени мчали уже без зупинки до Пермі - місця останньої зимівлі. Там після генерального санавралу "Пелiкан" розвантажили, все майно висушили і впакували до наступного, фінального, старту.
Похід був досить результативним. За 34 дні, третина яких випала на Чусову, пройдено понад 4600 кілометрів. До Москви лишалося ще 2400 кілометрів.
Ці останні милі були для екіпажу також нелегкими. Другим на "Пелiканi" пішов давній, найщиріший друг Каш, дружба з яким зав'язалася 22 роки тому, в антарктичному Мирному, і міцніла в п'яти спільних походах а з Янцелевичем - тричі на "Пiнгвiне" й двічі на "Пелiканi". Разом вони стартували в Москві на північ. З ким же фінішувати, якщо не з Олексієм Аркадійовичем? Хоч було в капітана чимало надійних партнерів, прекрасних товаришів, енергійних, сміливих людей, які вміли долати будь-які труднощі і небезпеку, які так само любили свою Батьківщину (чого вартий один лише Сметанкін, який розділяв з Янцелевичем горе і радості чотирьох походів!), але вибір все-таки випав на Каша, прекрасного льотчика і механіка, моряка, чудову людину, вірного супутника.
Завершальне плавання - похід-78 - був би, мабуть, найлегшим із усіх шістнадцяти, якби він здійснювався на швертботі "Пiнгвiн", оскільки остання ділянка кругосвітки "Вітчизна" проходила по новому глибоководному шляху Європейської території країни, по повноводних річках - Камі, Волзі, Оці, Москві, водосховищах - Воткінському і Куйбишевському. Але надувний човен був дуже малий для великих переходів. Ми вже знали, що він не міг вмістити всього оснащення, необхідного для далекого плавання в малонаселених і холодних краях. Друга його слабинка - корпус. Досить міцний для човнів такої конструкції, він все ж часто-густо не витримував зустрічей з численними кам'янистими перекатами на гірських річках.
Проте "Пелiкан" з честю справився з нелегкою, але почесною місією. Він був гідним продовжувачем справи, яку почав "Пiнгвiн", - довів плавання до переможного фінішу. Йому допомогли численні "вболівальники"-річковики. Камська басейнова рада ДСТ "Водник", наприклад, потурбувалася про ремонт днища і про його оснащення, басейнове управління шляхів забезпечило найновішими лоцманськими картами, товариші з редакції газети "Советская Татария" передали в Казані деякі дефіцитні деталі до мотора. Успішному завершенню походу сприяли спортсмени і річковики Касимова.
Все це підбадьорювало мандрівників, вливало нові сили в трудягу "Пелю", який останні дні йшов, як кажуть, уже на останньому диханні. Водосховища проходили у важких погодних умовах - почалися дощові холодні шторми. Весь час доводилося висаджуватися на берег, розвантажуватися, сушитися, зашивати і заклеювати днище. Навіть на Москві-ріці цю процедуру повторювали двічі на день. Прагнучи прибути в столицю достроково, йшли і вночі. Близько 23 години, коли до Південного порту Москви залишилося, як кажуть, рукою подати, під гвинт потрапив шматок дошки. Але "Пеля" все ж йшов вперед, по каналу імені Москви. Диспетчери з рук у руки, від шлюзу до шлюзу передавали дивний гумовий човен.
Навіть вимушена зупинка через поломку гвинта, лазня і нічліг на земснаряді не завадили обігнати час. Екіпаж прийшов у порт майже на день раніше, ніж було заплановано: передбачали бути в Москві 1 серпня ввечері, а прийшли о 10 годині ранку.
Москва вітала героїв тихою жаркою погодою. На причалі їх зустрічали з квітами, з прапорами "Водника". За жвавими розмовами спочатку ніхто не помітив маленький моторний човен, який стрімко перетнув акваторію порту. Але коли він наблизився настільки, що вже можна було прочитати напис "Пелiкан", причал буквально вибухнув оплесками. Здивуванню не було меж: на такій крихітці (всього три метри довжиною і півтора - шириною) і стільки пройдено?
А двоє літніх, стомлених чоловіків з обвітреними, засмаглими обличчями ніяково посміхалися, розводячи руками: що ж, мовляв, зробиш, не було більшого...
Всього рік після цього останнього походу зміг усидіти персональний пенсіонер А.С.Янцелевич на березі, в селі Циблях, що під Переяславом-Хмельницьким.
Знову знявся з якоря, очоливши похід трьох крейсерських яхт із Ленінграда через всю Балтику, до норвезьких фіордів. Але це, як і все наступне життя мореплавця-яхтсмена, що не знає спокою, - напевне, уже тема другої книжки.

index.php?pirs=stories&st=yancelevich4">Схема спортивного плавання яхтсмена А. С. Янцелевича.

03.04.2003