"Молодому козаченьку мандрівочка пахне..."

Традиції - велика річ. І ота "мандрівочка" зі старовинної пісні мені пахла також. Давно і звабно. На корпусі "Дракона" (відродженого до життя, тому й названого "Відродження", детально про яхту та її екіпаж читайте на її персональному пірсі) ще не висохли краплі від шампанського, як було твердо вирішено: "Піду". Коли не навколо світу (поки що), то хоча б до Греції чи Туреччини, або ще кудись (місцеві регати розумілися само собою). Ходили ж колись козаки. От і ми: як не тепер, то... Але отой вимріяний "четвер" реально вималювався лише цього літа. На рахунку нашого екіпажу (крім мене - старпом Олександр Олешко та матроси Олександр Манько і Тарас Князюк) вже було чимало гонок різної складності, непогана участь у кубках Великого Дніпра та Івана Сірка, інших регатах. Але - тільки до Одеси, а далі... То проблеми з яхтою, то з грошима, то з вільним часом. Тепер, коли Дніпро ділений-переділений шлюзами, багатьом яхтам і на Черкаси - зась. Чекай, коли буде якась гонка всеукраїнського масштабу. Так цього року і кубок Великого Дніпра не проводили.

І все ж 28 червня дві яхти - "Відродження" і "Скиталец" (В'ячеслав та Інна Родиненки з яхт-клубу "Стугна", що в місті Українка на Київщині) вирушили вниз по Дніпру. Поспішали до Дніпропетровська, на перший етап регати імені кошового Івана Сірка. На думці ж було: і далі.

Спасибі Віктору Андрійовичу Кущу, екс-командору ККрЯКу, капітану "Кондора-13", блискучому кінотелеоператору, великому ентузіасту яхтингу і взагалі прекрасній людині: проблем із шлюзовками в нас не було. Організований ним лист з відповідними підписами та печатками діяв безвідмовно. Але ж і побігати, мабуть, довелося.

Регата імені кошового Івана Сірка проводилась уже вдев'яте. Гонка загалом дуже цікава як за умовами власне змагання, так і загальним сценарієм її проведення. Незмінні організатори Вадим Георгієвич Горпинченко та Вадим Петрович Бездєтко, а кілька останніх років спільно з киянами Юлієм Матвійовичем Бородянським та Петром Григоровичем Авраменко, робили для яхтсменів (а серед них чимало сімейних екіпажів) справжнє вітрильне свято. І цього року всі учасники були дуже зворушені зустріччю регати в Нікополі: і хліб-сіль, і виступ фольклорних ансамблів, і традиційна екскурсія у Капулівку, на могилу Івана Сірка. Зате організація самих перегонів (цього року за це взялася інша бригада) була вкрай поганою. Рішення суддів мінялися так часто і непередбачено, що яхтсмени просто не встигали за ними стежити або їх взагалі не повідомляли. Зміни в графіку перегонів іноді просто вибивали екіпажі з нормального ритму: то стояли зайвий день (як, скажімо, в Запоріжжі), то гнались без передиху (до Очакова). Не завжди коректно приймався фініш, переможці в групах визначались без будь-якого врахування гандикапу (а яхти в деяких групах надто різні). Склалося враження що організаторам було абсолютно байдуже як до регати так і до традицій, з нею пов'язаних. І це яскраво підтвердилося в Одесі: нас так і не удостоїли офіційного повідомлення про результати змагання. Кулуарно називались імена переможців, навіть були чутки, що вручатимуться призи та грамоти, але ні того ні другого яхтсмени так і не побачили. Мовляв, ми вас до Одеси довели, то чого ще?

А йти було тяжко. Цього літа погода все робила ніби нам на зло. Вітри сильні і здебільшого в лоб. На шквалах розлітались вітрила, від регулярних дощів не висихали "непромоканці". Серйозні поламки почалися вже після Нікополя: "летіли" щогли, краспиці, не витримував метал механізмів (на "Відродженні" за 50 кілометрів до фінішу етапу "накрився" баллер стерна, та спасибі каховським майстрам - допомогли оперативно заварити і змонтувати наново, після чого ми змогли наздогнати регату). А перед Очаковом рвонув уже справжній шторм. І як результат: не витримала іще одна щогла, вирваний "з м'ясом" шматок палуби, понівечені леерні стойки... У підсумку до Одеси дійшло трохи більше половини яхт, решта змушена була повернутися (серед них, на жаль, і наш "Скиталец" з поламаним гіком).

Отож на другий етап регати - Одеса-Стамбул подали заявки всього три яхти: "Астра" з Миколаєва, "Вірний" з Дніпропетровська і "Відродження". І почалося наймарудніше - оформлення документів за кордон. Ось де на повну силу відчувається палка "любов" нашого старого-нового чиновництва до своїх земляків.

Цікаво, чи знає Федерація вітрильного спорту України, що яхти за кордон у нас виряджають за тими ж вимогами що і морські теплоходи? Мусила б знати і хоч якось захищати яхтсменів, бо луплять з них за бажання побачити світ по великому рахунку. Судіть самі: чи 20 вас в екіпажі, чи двоє всього, відкрита чи закрита на яхті фанова система - 26 грн. за забруднення екології. 36 грн. - за право (?!) користування власною радіостанцією і відповідними каналами. І, нарешті, 52 грн. за (майже анекдот!) дератизаційне свідоцтво - цікаво, хоча б хтось бачив на 9-метровій яхті пацюка? Після цього прихід-відхід, який тепер оформляють тільки в новій одеській марині, за 10 грн. (з боку марини це послуга?) - то вже дрібниця. Чи треба говорити, з яким полегшенням ми зітхнули, нарешті видершись з міцних обіймів портових служб?

Стартували 15-го липня. Погода була різна, вітри здебільшого попутні від 2 до 7 балів, лавіровки - годин 8, штилювали 4-5 годин, так що через три доби і 10 годин влетіли в Босфор. Наші супутники прийшли годин на 6 раніше (обидві яхти типу "Картер-30").

Одразу кілька зауважень для тих, кому теж заманеться "на турки податись": практика показує, що перехід ескадрою не виходить, перший же сильний нічний вітер розкидає яхти по морю, отож кожен екіпаж має бути готовий і відповідно екіпірований (розумний мінімум - компас і супутникова система навігації) до автономного плавання. Босфор офіційно треба проходити під двигуном, але при попутному вітрі влада не заперечує проти вітрил. Канал часто перекривається, аби пропустити караван танкерів або газовозів, причому турецька поліція оголошує лише про закриття каналу, а про відкриття сповіщати не вважає за потрібне. Крім усього більшість тамтешніх полісменів в англійській мові петрають не краще, як ми в турецькій. Слідкуйте: якщо після танкерів пішли сухогрузи - можна сміливо йти далі.

Ну а сам Босфор - це треба побачити власними очима. Про одні мости Європа-Азія (їх два - ажурні, зорово легкі, височенні) можна скласти цілу поему.

Та ми йдемо далі. Мармурове море, поворот направо вздовж узбережжя, іще 6 миль - і назустріч поспішає моторний човен з Атакьой-марини (персонально для нас? Хм, приємно). Отже, прийшли!

Ледь пришвартувались, беру документи і на берег, засвідчувати свою лояльність (ну, свої ж привчили!). Натомість чую від представника влади: "Раді вас вітати у себе, отам он душ (безплатний), і яхту можна помити (прісну воду підведено до кожної стоянки), ось тут міні-маркет, обмінний пункт, там - пральня, сміття - он туди, туалет - он там. Мийтесь, відпочивайте, а про платню і документи - потім". І, як отой Еней, я зрозумів, що прийшов "зовсім у інший світ". Тут мені довіряють, про мене піклуються, приймають як чесну і порядну людину. При такому ставленні хіба ж можна бути іншим?

Три доби у Стамбулі - вражень і спогадів на роки. Скільки б не читав, скільки б не дивився найцікавіших фільмів і "мандрівних" телепередач - все це не те. Але ось ти сам стоїш у прекрасній Айя-Софії і вчуваються тобі голоси кількох поколінь твоїх прапрадідів, котрі, так само як оце й ти, вперто добивались сюди, долаючи на своїх "чайках" нелегкий шлях через море. І витає над тобою душа легендарної Роксолани, а в пам'яті зринають колись читані оповіді про ті часи. Починаєш розуміти, як міцно вріс у свою землю та її історію і все, що пов'язане з твоїм народом і його долею, тобі болюче і дороге. Одне слово, ми прагнули побачити якнайбільше.

Та знову торкнуся більш прозаїчної теми - оформлення документів. Тут це робиться пошвидше і поприємніше, ніж у нас. В офісі марини одержуєш стандартну форму ЛОГ (право ходити на яхті в териториальних водах Турції), заповнюєш і платиш 30$. Далі, уже в морському порту ставиш штампи в санітарній службі, у капітана порту, на митниці і відкриваєш візу в поліції (за цю процедуру - по 10$ з особи). Вся процедура займає приблизно 2-3 години. За тою ж схемою, але вже без витрат, оформляється відхід. На всіх етапах оформлення документів вас уважно вислухають, підкажуть. В марині ваші проблеми вирішать хоч вдень, хоч вночі (ми о 9-й вечора викликали чергового електрика і він до пів на одинадцяту підключав нам зарядний пристрій, причому вартість таких послуг входить в плату за стоянку). Де і що побачити? Вам тут же дадуть ксерокопію плану міста з відміченими історичними місцями, розкажуть як туди доїхати. Магазини? Отам - найбільше, отут - найдешевше, а якщо треба екзотика - отуди. І - приходьте ще.

До речі я так скурпульозно перераховую видатки на цю подорож навмисне, аби ще раз підкреслити: така мандрівка для яхтової сім'ї чи кількох однодумців сьогодні, майже напевне, більш доступна, аніж традиційна поїздка на море. А скільки нового, скільки хороших емоцій! Та про це пізніше.

Увечорі 22 липня ми віддали швартови і пішли вглиб "Мармара дегіз" (Мармурове море). Візи вже були закриті і відхід оформлений, але іще хотілося хоч трохи постояти "дикуном" на острові Севріада (це тут добували отой рідкісний червоний мармур для Айя-Софії). На пагорбі острова маяк, а з східного боку - невеличка затишна бухта з бетонним пірсом в глибині. Коли ми вночі входили мало не навпомацки в ту бухту, місцевий рибалка на своєму катері, що стояв в бухті, позапалював усі вогні і прожектор, щоб нам видніше було, прийняв швартови. А потім іще і дровами поділився (на острові їх немає, він з собою привіз). Братство моряків воістину інтернаціональне.

Зранку 24-го липня знову входимо в Босфор. Зустрічний вітер 3-4 бали, сильна течія, особливо біля вхідного маяка (з боку Мармурового моря) і між мостами, без двигуна пройти не вдасться. А по течії несеться різний бруд, зокрема поліетиленові кульки. Якщо такий кульок обліпить "ногу" двигуна, він захлинається - і вас понесло. Тому, по-перше, бажано мати спостерігача на носі, щоб він заздалегідь попереджав стернового, а по-друге не варто скидати грот, навіть на ходу під двигуном: раптом що - у вас буде хід і здатність маневрувати. Ми на проходження бурхливих ділянок каналу витратили приблизно 6 літрів пального (підвішений на транці "Вітерець-8е"), а решту шляху нахабно лавірувалися.

Чорне море привітало нас зустрічним вітром і добре розкатаною хвилею. В таких умовах треба бути готовим до переходів за добу всього по 50 миль (з попутним вітром норма - 100 миль), відповідно зворотній шлях буде значно довшим. Що в нас і вийшло.

Через п'ять з половиною діб швартуємось до розхваленої в пресі одеської марини (ніякого катера нам ніхто і не думав висилати, звичайно). Замість привітання було: чи знаємо ми, що оформлення приходу в них - платна послуга? В курсі, відповіли ми і подумалось: таки да, прийшли додому. До переліку платних "послуг" тут також входить: відсутність душу, туалету, навіть сміттєвих бачків, не згадуючи вже про магазин і т.д. Марина - в людному місці морвокзалу, почуваєшся тут дуже незатишно, як голий перед незаштореним вікном. Пірси ніби модернові, але пластикові подушки надто глибоко утоплені в швелери - якщо яхта навалить бортом, то "знайде" залізо напевне. І взагалі адміністрація причалу мабуть вважає, що організація побуту яхтсмена - то його власна проблема. А її пильна турбота - негайно злупити з тебе 14$ за добу стоянки (це за 9-метрову яхту, для порівняння в Атакьой-марині - 18$). Отож, єдине, чим ми могли подякувати колегам за "гостинність" - це залишити, як презент, на причалі кульок із сміттям. Ну не везти ж його далі.

І на останок. Нас в морському переході було троє, на вахтах стояло двоє (тобто ми з старпомом, а Олена Теплякова дбала, щоб сніданки та вечері були смачні та ситні). Так ходити можна, але все ж трохи втомливо, розумний мінімум - три "універсали" по системі: вахта - підвахта - відпочинок. Сподіваюсь, для початківців не зайвою буде порада Олександра Олешко, досвідченого штурмана-професіонала: коли очікується шторм, не варто їсти страви з часником, помідори, аби не знудило. В хитавицю бажано - підсолені сухарики чи печиво, галети, петрушку. Якщо ти не на вахті, то краще лежати. І уникайте зігнутих положень.

От і все. Ми таки сходили на Стамбул. Випробували себе і свого "дракона" і черговий раз пересвідчились, як це здорово, коли нарешті твої сни стають реальністю, коли відчуваєш силу у м'язах і досить кмітливості, щоб розбурхану стихію обернути в союзника. Мабуть, таки варто мокнути і сохнути, одержувати ляпаси від хвилі і штурхани від гіка, та бути впевненим у своїх друзях, а попереду бачити незвідані тобою землі. Усе інше уже не має значення, а ти почуваєшся аргонавтом, справжнім мужчиною, чорт забирай. І відчуваєш, що здатен на значно більше.

А мандрівочка пахне знову. Куди? Наступна весна підкаже.

Богдан Парфенюк, яхтовий капітан.
Літературний виклад Валентини Парфенюк.

Фоторепортаж про цей похід дивіться тут.